Колихалась у хвилях стеблиночка
І нікому про те не призналася,
Що у вітер вона закохалася.
Їй кохання неначе наснилося,
П'янким медом у душу упилося,
Серцем чула як виросли крила,
Ними подих його підхопила.
Пестив він їй листочки грайливо,
Чарував її ніжну, щасливу,
Заглядав у зелені ті очі,
Любувавсь аж до самої ночі.
Потім зник, полишив ніжну квіточку,
Полетів десь далеко за зіллячко...
У душі порожнеча вселилася
Наче в світі єдина лишилася.
Не чекала ні кривди, ні болю,
Почуттям віддала свою волю,
Лиш бажала довіку кохатися,
Вітру-мужу уся віддаватися.
Чом журба, ясні зорі затьмарила?
Зрозуміла, любов то є марево.
Де береться, куди подівається?
Одержимий – хто закохається.
Дощ промив припорошене листячко,
Дарував із роси він намистечко,
Вранці з сонцем вона привіталася
І відчула, що знов закохалася...
Та травинка, що зветься Оксаною,
Хоче бути довіку коханою,
Щоб світилися очі дівочі,
Що заплакані були із ночі.
Щоб буяла любов поміж травами,
Лоскотала вітрами ласкавими,
Щоб тремтіла душа трепетлива
Лиш від того буває щаслива.
