Твір про грозу (2 редакція)
Як у пустелі...
Літо палке і задушливе. Полудень, сонце
і жодної хмаринки. Відчуваю як вкрита
потом шкіра пульсує під нещадними
променями. Нестерпно. Ховаюсь у тінь.
Здалося, подих вітру ледь відчутно
торкнувся плеча. Думки переплелися з
мріями і уява вже створює живильну
прохолоду... Намагаюсь отямитись. На яву
- неначе дух з печі! Ледве помічаю як у
далині, над лісом, вершинами дерев
котиться хвиля. Невже? Разом з хвилею,
як марево, напливає думка про дощ.
Спостерігаю і згодом вже бачу як край
неба із сторони Житомира потроху синіє.
Раптом зривається вітер і закручує на
дорозі вихор, піднімає пилюку та
дрібненьке сміття. Раптово і вщухає.
Стає тихо, тихо… Видно як хмари помалу
підступають все ближче. Луп-луп!.. по
розжареній дорозі. Перші важкі краплі,
падають ще з ясного неба. Спраглий і
збитий колесами ґрунт, неначе пересохлими та
запиленими губами не здатний випити
дорогоцінної вологи. Відчуваю як надія
вже бореться зі страхом... відганяю
нав’язливу думку, що дощ може минути,
пройти стороною. Знову дивлюся вгору.
От уже видно як високо над головою вітер
змішує і перекидає важкі клуби. Може
хоч там є холод? Тішу себе. Якщо є, то
неодмінно піде дощ!
Краплі з’являються знову. Хмари
накочуються і затягують усе небо аж до
обрію. Великими і темно-синіми клубками
вони вже не пливуть а наче мчать і
розчиняються у синяві. Колір неба нарешті
вирівнявся. Стало майже темно. Раптом
з цієї темряви великим стрижнем
виривається блискавка і розділяє небо
на дві частини. Чути як поряд тріснуло
і відразу вибух! Вочевидь ударила в
дерево. Поодинокі, важкі каплі лупають
усе частіше, лишаючи темні плями на
придорожній пилюці. Видно як розмита,
темно-сива далечінь швидко наближає
стіну дощу, усе ближче і ближче.
Злива наступає майже миттєво. Нарешті
довгожданий шум дощу. Війнуло чистою
прохолодою. Дихати легше. Ллє наче з
відра. Темно-зелене листя вишні неначе
розслабилось і підкорюється стихії.
Декотрі листки і навіть невеличкі гілки
під натиском обриваються і падають на
землю і їх несе хаотичними потоками.
Картина у вікні розпливається. Дощ
б'є у широкі шибки ганку. Скло глухо
бринить та раптом звук змінюється. Воно
вже цокотить від ударів граду та злегка
пітніє. У відкриті двері бачу, як частинки
льоду, що впали на землю швидко тануть,
на них зразу ж падають інші. Поверхня
дещо біліє. Між травою, білі кульки граду
виглядають досить не звично і придають
їй більш світлого кольору. Спалахи
блискавки змушують їх на мить засвітитися.
Хвиля дощу то збільшує натиск, то
послаблюється. Каламутні потоки води
стають усе виразнішими і стрімкішими.
Несуть за собою по дорозі пісок, листя
маленькі уламки гілля і всіляке дрібне
сміття. Бульки утворені краплями дощу
пливуть за ними. Далі пливуть лише думки…
Стихає…
Олег Мельник.
↬
