СИЛА ПРИРОДИ.
Зелений ранок за вікном пахнув свіжістю травневого дощу. Пишаючись своїм барвистим убранням, дерева тихо слухали весняний гомін пташок.
Природа. Велика i незбагненна. Створена могутньою силою великого творця, вона живе, буяє та радує око людини своєю різноманітністю та неповторністю. Кожен раз, вона спалахує навесні зеленими фарбами пробуджених дерев, щоб привітати нас піснею солов'я, та ненадовго примушує сумувати, коли махає нам крилами відлітаючих у вирій журавлів.
Та, однак, яка б не була пора року, природа жива, жива i не нестримна в бажанні перетворюватись, експериментувати та дивувати своїми фантазіями. Робить це непомітно, тихо… Але інколи, як невдоволений художник, вона ламає та нівечить свої творіння. Стихіями, вона рушить усе і при цьому капризно, неначе намагається змити, поливає дощем… - в надії, раптом збагнути щось краще. I невимушено створює. Ми, прості смертні, любуємось її змінами. Любуємося так, що іноді навіть хочемо зупинити цю мить.
Полотна відомих та невідомих художників віддзеркалюють лише мізерні частинки неосяжної краси, непримітні для натурального бачення метушливій людині. Художник - відображає красу на полотні. Він намагається виразити своє відчуття навколишнього світу i передати його іншим. Називають таку роботу творчістю. Хочеться дивитися на неї і теж творити та часто не пензлем і не на полотні. Але така творчість далека від природної, бо людина сама є творінням, і може бути лише частинкою якогось невеличкого експерименту в проміжку природних фантазій.
Уявивши себе творцем, людина чим далі більш робить помилок. Намагається робити усе краще від природи. Вона зрушує гори та повертає річки, вирубує ліси, та підкорює енергію атому, долає космічні висоти та модифікує живі організми. Вона змагається із природою у силі і створює при цьому собі великі блага. Блага, яких начебто повинно вистачити на усіх i назавжди. Та однак, створеного не вистачає, а тим більше не назавжди. Ті, кому вони дістаються, швидко жадають кращого i більше, i не хвилює їх нічого окрім їхнього бажання.
А природа вже втомилась бо вона, матінка, вже стара i не зрозумілі їй людські примхи усе нові i нові. У них вона не бачить здорового глузду. Усе частіше вона не може справитись з людською бездумністю котра приводить її в дисбаланс i гнівиться вона – бо метає блискавки в людські житла, нищить їх шквальними вітрами та землетрусами.
Та все ж вона по - материнські ласкава, бо поливає тяжку працю на землі теплим дощем, щоб дати їй можливість подякувати мозолистим рукам духмяним хлібом. Щороку скрашає дерева різними плодами, наповнює ліси грибами та ягодами, улітку пестить тіло сонячним промінням та теплою хвилею моря. Дає нам волю до життя.
То може варто замислюватись, що творити та навіщо? Озиратися довкола, щоб за добрі свої помисли та бажання, не отримати зле докоряння? Може варто творити менше, та творити так, щоб i собі подобалось та іншим хоча б не заважало?
Відвідуючи одного разу Землю, подорож по якій має назву життя, не варто залишати на ній глибокого сліду. А якщо й так, то важливо, щоб він був добрим.
Природа. Велика i незбагненна. Створена могутньою силою великого творця, вона живе, буяє та радує око людини своєю різноманітністю та неповторністю. Кожен раз, вона спалахує навесні зеленими фарбами пробуджених дерев, щоб привітати нас піснею солов'я, та ненадовго примушує сумувати, коли махає нам крилами відлітаючих у вирій журавлів.
Та, однак, яка б не була пора року, природа жива, жива i не нестримна в бажанні перетворюватись, експериментувати та дивувати своїми фантазіями. Робить це непомітно, тихо… Але інколи, як невдоволений художник, вона ламає та нівечить свої творіння. Стихіями, вона рушить усе і при цьому капризно, неначе намагається змити, поливає дощем… - в надії, раптом збагнути щось краще. I невимушено створює. Ми, прості смертні, любуємось її змінами. Любуємося так, що іноді навіть хочемо зупинити цю мить.
Полотна відомих та невідомих художників віддзеркалюють лише мізерні частинки неосяжної краси, непримітні для натурального бачення метушливій людині. Художник - відображає красу на полотні. Він намагається виразити своє відчуття навколишнього світу i передати його іншим. Називають таку роботу творчістю. Хочеться дивитися на неї і теж творити та часто не пензлем і не на полотні. Але така творчість далека від природної, бо людина сама є творінням, і може бути лише частинкою якогось невеличкого експерименту в проміжку природних фантазій.
Уявивши себе творцем, людина чим далі більш робить помилок. Намагається робити усе краще від природи. Вона зрушує гори та повертає річки, вирубує ліси, та підкорює енергію атому, долає космічні висоти та модифікує живі організми. Вона змагається із природою у силі і створює при цьому собі великі блага. Блага, яких начебто повинно вистачити на усіх i назавжди. Та однак, створеного не вистачає, а тим більше не назавжди. Ті, кому вони дістаються, швидко жадають кращого i більше, i не хвилює їх нічого окрім їхнього бажання.
А природа вже втомилась бо вона, матінка, вже стара i не зрозумілі їй людські примхи усе нові i нові. У них вона не бачить здорового глузду. Усе частіше вона не може справитись з людською бездумністю котра приводить її в дисбаланс i гнівиться вона – бо метає блискавки в людські житла, нищить їх шквальними вітрами та землетрусами.
Та все ж вона по - материнські ласкава, бо поливає тяжку працю на землі теплим дощем, щоб дати їй можливість подякувати мозолистим рукам духмяним хлібом. Щороку скрашає дерева різними плодами, наповнює ліси грибами та ягодами, улітку пестить тіло сонячним промінням та теплою хвилею моря. Дає нам волю до життя.
То може варто замислюватись, що творити та навіщо? Озиратися довкола, щоб за добрі свої помисли та бажання, не отримати зле докоряння? Може варто творити менше, та творити так, щоб i собі подобалось та іншим хоча б не заважало?
Відвідуючи одного разу Землю, подорож по якій має назву життя, не варто залишати на ній глибокого сліду. А якщо й так, то важливо, щоб він був добрим.
Олег Мельник
